Ранковий Київ зустрів морозним ляпасом, слизькими східцями на вокзалі і таємничим торжеством у повітрі. Той момент одночасної ніяковості та щастя, коли потяг зупинився, в коридорі вагону витаращилися всі пасажири та по одному випадають на перон – це справжнє диво.  Ти підходиш до двері туалету, яка відділяє тебе, пропахлого брудними фіранками та потяговою золою, від свіжого повітря, робиш останній крок з-за кутка і предстаєш перед світом зустрічаючих людей. Очі зі швидкістю наляканої антилопи шукають того-самого, єдиного, хто вже добіг до правильного номеру вагону на вікні і розгублено чекає на тебе з якоюсь безглуздою дрібничкою. Отаким розгубленим зустрічаючим став для мене Тато (так, тато!), підхопив мене і чемодан своїми залізними руками і акуратно спакував і те, і інше в таксі. Крізь віконце Деу Ланосу мені відкрився незнаний досі Великий світ: люди стрибають через снігові калюжі, поспішають на свою високооплачувану роботу, в одній руці кава, в іншій – ранкова газета. Крамниці з вишуканими платтями, бісер та шуби: ось вона, справжня столична казка. 

Валерія, щасливі київські громадяни навіть не здогадуються про своє везіння. Нема у них ані шкільного розкладу, ані переживань типу «у Соні чехол на мобільник з позолоченими бусинами, а в мене старий бабусин гаманець з Прикарпатського санаторія». Все їх життя – це суцільне каво-пиття, модні газети та глянцеві вітрини магазинів (тобто, сторів та шоурумів). Їх балкони цілуються з квітучими каштанами, а не з парикмахерською «Natali» (орфографія збережена). Жителі столиці виходять з під`їзда та потрапляють у благотворний вирій мегаполісу: таксі, кав`ярня, робота, знову таксі, бар з друзями та одне єдине слово – «щастя».

Мовчу, бо немає нікого, хто зміг би відчути цей вимір почуттів. Мужичок в синій формі досить прагматично пропонує чай з вафлями, якась жіночка на нижній полиці невгамовно розгладжує постіль, сподіваючись сховати дійсність обгризаного матрацу. Старший брат з острахом дивиться у мій бік, не наважуючись заговорити. Ми обоє розуміємо, що й не треба тут жодних розмов – достатньо й того, що він віддав мені свій плеєр. У підлітково-чоловічому світі це неабияка жертва, я тобі скажу. 

Ще 36 годин тому я сідала в купе на іншому березі країни. Тоді моє нутро заполонило страшенне відчуття очікування, одночасна магія заборони та святкового передчуття. Ось воно: я доросла! До мене не приставили родича-наглядача, який би супроводжував мій нічний тревел. Навіть сумні мамині очі на прощання не змогли розбавити мій переможний настрій. Мені тринадцять, і я їду до столиці на святковий вікенд. Віднині я доросліша за усіх, кого знаю з одноліток.